Я давно розгубив їх — завзятих, відважних, молодих...
Пішли у ніч, а чи дійшли до ранку — не знаю. Тепер я часто згадую їх, згадую глухе повітове місто, і передо мною, як живий, виростає Зяма. І коли на дворі осіння моква, а над будинками промерзло тріпочуться прапори, я чомусь так ясно бачу це далеке місто, бачу, як по смітниках бродить з патичком у руках стара Рухеле й тоненьким голоском одноманітно виспівує:
— Ти же, моя Зя-а-мочка ... Ти же, моя лю-у-бочка...
Так вона заспівала другого дня після арешту Зями, і з того часу ніхто від неї нічого іншого не чув. Зяму я знав з дитинства. Тоді ще, пригадую, його на вулиці дражнили "цицькуном", і нам, урвихвостам, чимало перепадало від його матері. Був я з ним дуже близько, бо ми разом училися на бляхарів, і, пам'ятаю, хоч п'яний майстер часто гладив його очкуром, але Зяма ніколи не протестував і не плакав, — лише низенько-низенько схиляв свою голову в паршах. Незабаром він покинув майстра, покрутився ще з півроку попихачем у місцевій голярні і кінець-кінцем став учнем поважного повітового музики Герша Крома.
- АвторАркадій Любченко
- ВидавництвоLibrarius
- Оригінальна назваЗяма
- Тип книгиЕлектронна книга