Червоний край неба догорає, а вже зі сходу летять на землю темні сумерки. Великий, як море, став почорнів, затушувалися довгі тіні дерев, стихли в природі голоси, кожна рослина завмирає… Усе загортається в темряву й засипає-Крякнув у небі чорний ворон, упав на верхів’я старого дуба та й занишк. Ще вітри злегка подихають, ледве чутно тріпотять верхів’я старих верб, колихають голівками очерети над ставом.
Сонна трава шелестить: волочить своє важке тіло до дуба в дупло черепаха. Дряпає міцними кігтями могутнє коріння старого велетня…
— Легше! Не дряпай мого коріння — то кров, не коріння… то кров, не коріння…
— Все знаю… все знаю… Сливе я сама в сій крові не втопилась — малою була. Нагнали колись козаків скілька тисяч сюди.
Мов діти стояли покірні, бо ж зброю забрали в них, усіх роздягли наголо, усіх пов’язали докупи…