Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.
— Ніби я знаю, ци суд а можна йти, а як вібіжить та дасть у писок, а я відки знаю, що не дасть?
То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городі, і він за них боявся бійки, бо лише ними він міг до двора дістатися. Поки що чекав коло брами.
Всі мужики, богато їх міліонів, уміють чекати довго і терпеливо. Як пан є в канцелярії, то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як богато, то не дадуть зі себе найменшого значка життя. Стоять тихонько, лиця їх поволеньки бовваніють, а вираз з лиця зсувається десь на плечі, під сорочку. В стоячім сні вони півпритомні і безмежно байдужі, а урядник посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мід залізла. Крайньому тому, найближчому до урядницького стола, найгірше, бо він не може запасти в цілковитий сон. Він щохвилі розтягає очі аж під чупер і оглядається неспокійно. За ним пролуплюють очі і оглядаються сусіди, і неспокій крайнього бушує аж до останнього, до того, що сперся до печі. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть, усі колоски від дороги аж до суголовків.
- АвторВасиль Стефаник
- ВидавництвоLibrarius
- Оригінальна назваМай
- Тип книгиЕлектронна книга