І знову минули літа. Поховали князя Кия, а за ним і Щека і Хорива не стало. А кожного поховали на горі, де поселився був і жив. Кия на горі, де був в'їзд Боричів, Щека на горі, що від нього й прозвали її Щекавицею, Хорива на горі, що теж від нього прозвали Хоривицею. Нестало й Руслана й Либеді не стало. І вимер Київ рід.
Тоді серед киян настали свари й чвари. Муж на мужа, рід на рід наставав. Із незгоди їх користали сусіди. Стали нападати на київські землі, а вже найбільше докучали киянам деревляни. Настали тривожні часи, підупадало хліборобство, підупадав промисел, підупадала торгівля.
І кажуть гості хозарські, що вернулися раз із Києва в Ітиль, хозарську столицю:
— Ослабіли кияни, можна їх використати тепер, зажадати в них данини за обіцянку оборони перед сусідами.
І послав хозарський каган послів у Київ.
— Кияни! Деревляни й інші ваші сусіди не дають вам спокою, напастують вас. Дайте нам данину, а ми боронитимемо вас — переказав послами.
І зійшлися кияни на раду: дати хозарам данину, чи не дати? Були такі, що казали, щоб не давати данини. А найбільше був проти данини Боємир Лютославич, молодий боярин.
— Данина, це ж неволя — говорив він. — Будемо згідні, то оборонимося.
Та більшість була за тим, щоб дати хозарам данину.
— Багато ворогів маємо, не дамо їм ради самі — казали.
Бачить Боємир, що більшість киян за данинy і знову говорить:
— Коли вже маємо давати данину, то не таку, як звичайно дають підбиті переможцям. Даймо їм по мечеві від диму.
- АвторАнтін Лотоцький
- ВидавництвоLibrarius
- Оригінальна назваДивна данина
- Тип книгиЕлектронна книга