— Я йду, йду, мамо.
— Не йди не йди, сину...
Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека. Кожні ворота минав, усі білі вікна. Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи. Уднину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.Земля цвіла і квітками своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги. Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі
Аж людей спіткав. Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многості падали і здоймалися. Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі. Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю. Здоймалися і падали. А ніч клала їх у сон, як каменів, одного коло одного. Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд. Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори. Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.
- АвторВасиль Стефаник
- ВидавництвоLibrarius
- Оригінальна назваДорога
- Тип книгиЕлектронна книга