Iде селом Брехайло, іде, підскакує, сюди й туди позирає, де б кращу роботу собі знайти. А робота його не легка: щоб за спасибі можна було поїсти, попити та ще й збрехати. Коли зирк — жінки редьку ріжуть. Воно як тут і було.
Шур, шур — наблизився близесенько, вершу роззявило, губами заплямкало, очима заблимало, носом засопіло та й почало так:
— А чи немає, люди добрі, чого-небудь у вас попоїсти? От уже три дні, як нічогісінько не їв.
— Зараз дали йому з’їсти, що Господь послав.
Брехайло як наївся, то й нумо так:
— А що се ви робите?
— Як бачите, редьку ріжемо, — відповіли йому жінки.
— Е-е-е! Так отеє у вас така редька? Хіба ж се редька? Чорт зна що, а не редька! Плюнути та розтерти! От у нас в Москві —от так редька! Треба дрючка підкладати, кіньми з землі вивертати. От то так редька! То вже справжня редька!