Чорні ґрати розпанахали небо.
Червоно-рожеве воно тянуло, манило.
Спішили білі лебеді-хмарки.
За сонцем пливли радість, надії — за обрій.
В камері розіслала свої ризи тоска. Чорні ґрати розпанахали душу.
Поулиці: Анонс… Гастролі… Алегрі… — плакати… плакати…
А в камері — кліщі, "гицеля" защемили душу як затравлену собаку.
Рука в'їлась в холодні ґрати…
Тихше! Тихше!
Сонце сідало.
Над містом, наче хтось тягнув за кінець сиву намітку, плазував туман.
У ньому народжувавсь вечірній присмерк. Так волоклася тоска.
Отарою збились громади будинків, вилупивши темні вікна-баньки лякливо, а над ними знялась церква-агітатор, блискаючи банями, вишкирилась дзвонами на далекий захід; благословляла високим хрестом.
